День Матері - велике свято

Можна навіть сказати, величне. У цей день, небо посміхається, коли похмуре, лагіднішає, коли сліпить сонцем. Цей день – особливий. Давайте глянемо на наших мам, бабусь, згадаємо, як колись вони сварили нас за розбиті коліна, червону губну помаду і такі завеликі туфлі на підборах, за вечірні гульки і невивчені уроки, за короткі спідниці і кофтини. А пам'ятаєте, як вони турбувалися про нас? - підганяли, коли ми кудись спізнювались, слухали, коли ніхто інший не хотів слухати, не спали ночами через наші хвороби, усміхались, навіть… коли боліло. Так, боліло.       А де ж ця біль зараз? Скажете: «Зникла.» - а вона живе і тепер у їхніх серцях. Звісно, і наші бабусі, і наші матусі будуть берегти у серцях перші кроки тих, кого звали дітьми і онуками. Тих, кому віддавали найбільший і найкращий шматок чогось смачненького. Тих, від яких чекають телефонного дзвінка, візиту, доброго слова, склянки води і внуків-правнуків. От скажіть, скажіть тільки чесно, як часто ви телефонуєте батькам? «Та ми телефонуємо! Я вчора розказувала(-вав) про ціну моркви на базарі!» - о так, морква - це більш важливо, ніж добре слово. Хоча морква теж потребує уваги.         Чому, ми зовсім не хочемо розуміти їх почуттів будучи, пробачте, зеленими невігласами, а розуміємо лише тоді, коли з’являються власні діти? Така ось правда життя. Досить таки цинічна, чи не так? Можливо, десь саме в цей момент, ваша матір чи бабця, сидить перед телевізором, дивлячись серіал (якийсь там нащадок «Санта Барбари»), і чекає… Чекає вашого дзвінка. І чомусь, такі прості і такі важливі слова подяки, ми не можемо навіть видавити із себе. За ночі Ви недоспані пробачте, За колючки пекучих слів-образ, За біль, тривогу, клопоти щоденні, Що завдаємо, рідні, Вам не раз. Дякуємо їм усім, якими б не були. Давайте ми будемо їм дякувати, бо життя таке швидкоплинне і гамірне, що «цінуємо, лише коли втрачаємо» стає не фразою, а способом життя.